ГОЛОВНІ ПОДІЇ РАЙОНУ
Соте Різдво святкував житель Великої сушиці Степан Микита
Дата новини: 2016-01-19

 

IMG_7852 Минулого тижня зі столітнім ювілеєм у Велику Сушицю приїхала привітати Степана Антоновича Микиту авторитетна делегація із районну: Тетяна Терлецька, голова районної ради, Андрій Войтович, заступник голови РДА, Леонід Копач, керівник територіального центру, Михайло Середницький, сільський голова та інші поважні гості. Окрім подарунків від районної влади делегація передала також грошовий подарунок від депутата обласної ради Михайла Гички. Варто зазначити, що напередодні, у день св. Степана, ювіляра вітали також священик місцевого храму та церковний хор.

Не кожному суджено після важких життєвих випробувань, військових лихоліть, гонінь та переслідувань зустріти свій сотий день народження здоровим, як на свій вік, та з оптимізмом у житті. Очевидно, що постійна молитва до Бога і життя по-християнськи, а також здоровий спосіб життя підтримали на важкому і тернистому шляху нашого ювіляра.

Справді, тернистий шлях життя Степана Антоновича, про який нам радо погодилася розповісти його дочка Орися.  Людина навіть у найскладнішій життєвій ситуації завжди має шанс не втратити людську гідність, залишитися патріотом своєї землі.

Народився Степан Микита у багатодітній селянській сім’ї 10 січня сто років тому в селі Кростенко (зараз  Польща). У сім’ї було дев’ятеро дітей, правда, до дорослого віку дожив лише пан Cтепан зі cестрою.

Успішно навчався у місцевій школі, але через потребу допомагати батькам по господарству змушений був залишити навчання. У 1938 році, коли йому було 22 роки, польська влада мобілізувала його до війська. Через початок військових дій з Німеччиною в 1939 році брав участь у боях під Варшавою, де був важко поранений у праву ногу і потрапив у лікарню. Звідти німці взяли його в полон і відправили на примусові роботи у Судети, де він працював на заводі робітником ливарного цеху.

Повернувшись у 1945 році в Кростенко, разом з батьком почали будувати нову хату, яку самотужки завершили. Але, на жаль, у вересні 1951 року, сталінським режимом розпочалася депортація українців із рідних земель. Залишивши важкою працею набуте майно, сім’я була виселена у тодішню Сталінську область (тепер Донецька). Відчуваючи постійну наругу, поневіряння та провокації Степан Антонович разом із сестрою вночі втікає звідси, щоб повернутися на рідну землю. Скитаючись та перебиваючись тимчасовими заробітками (був добрим теслею на будовах), познайомився із майбутньою дружиною, з якою прожив вже більше ніж піввіку. Разом нажили трьох діточок (син, з яким зараз і проживають, та дві дочки), дочекалися шістьох внуків та мають трьох правнуків.

Степан Антонович навіть в часи агресивного атеїзму завжди звертався до Бога. Для нього молитовник був  постійним супутником життя. Привчаючи своїх дітей та внуків любові до Бога, мріяв, щоб хтось із них обов’язково став священиком. І його мрії збулися. Один онук вже висвячений і зараз відбуває священичі місії у Казахстані. Інший онук також, закінчивши духовну семінарію, працює катехитом у Дрогобицькій духовній семінарії. Ще один внук, закінчивши Київську консерваторію, вступив до духовної семінарії і навчається вже на шостому курсі.

Степан Антонович до кожної справи завжди ставився з великою відповідальністю. Працюючи перед виходом на пенсію бригадиром дорожників, своїм особистим прикладом намагався підтримувати дорогу від Хирова до Смільниці у належному стані, про що й тепер підтверджує сільський голова.

Пан Степан дуже болюче відреагував на військові дії на сході країни. Щиро вболіває за долю України, за життя і здоров’я наших хлопців на передовій. Дай, Боже, щоб його молитви були почуті і мир таки запанував на нашій землі, щоб його наступні дні народження він зустрів при здоров’ї та мирі в державі.

IMG_7856   IMG_7858

Переглядів: 153